З нагоди Дня пам’яті та примирення і Дня Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні міський голова Вячеслав Поліщук відвідав за місцем проживання ветеранів Другої світової війни. У Рожищенській громаді правдивих свідків тих сташних подій залишилося лише двоє: рожищанин Михайло Іванович Примаченко, 1927 року народження, та Микола Федорович Пахольчук, 1925 року народження, з Лукова.
Вячеслав Поліщук подякував ветеранам за мужність, героїзм, побажав міцного здоров’я, аби зустріти ще одну Перемогу – над Росією, та вручив продуктові набори.
Для ветеранів у такому поважному віці досить важливим є увага та спілкування. Особливо, коли здоров’я вже не дозволяє вільно пересуватися і спілкувати з сусідами, односельчанами.
Ветерани Другої світової війни радо зустрічали гостей, ділилися спогадами та розповідали про нелегкі військові дороги.
Михайло Іванович Примаченко – уродженець Чернігівщини, солдат останнього призову. Сімнадцятирічним його забрали в армію. Служити потрапив у запасний піхотний полк, що дислокувався у Львові.
— Ми пройшли коротке навчання, нас одягнули в американські шинелі, видали обмотки і відправили вагонами на фронт. Доїхали до Рави-Руської, як тут звістка: Перемога! Полк розформували, але служити довелося ще довгих сім років, — згадує Михайло Іванович.
Михайло Примаченко потрапив в артилерійську частину, що стояла в Зимніх водах на Львівщині. Згодом служив у Володимирі-Волинському та Ковелі.
У Ковелі й зустрів свою дружину Василину, нашу землячку з Переспи. Після демобілізації молоде подружжя приїхало до Рожища, де й звили сімейне гніздечко.
Сорок три роки відпрацював Михайло Іванович на залізниці, виховали двоє доньок. З однією з яких – Тетяною — і проживає нині.
Дев’ятнадцятирічного Миколу Пахольчука з села Незвір Рожищенського району мобілізували у травні 1944-го. Після проходження двомісячних військових навчань у Пензі відправили на фронт в Угорщину.
Мінометний дивізіон, у склад якого потрапив Микола Пахольчук, стояв саме на підступах до Будапешту.
Рядового Пахольчука призначили підвозити кіньми боєприпаси на передову. Скільки разів їздовий Пахольчук їздив в тил і повертався з боєприпасами на передову, годі й полічити. І кожен раз ця дорога таїла в собі нову небезпеку.
— Жену ті коні, а німець то переді мною, то позаду влучить. Страшно, але розумієш, що тебе чекають з мінами там, на передовій, і їдеш чимдуж, — згадує бойові будні сивочолий ветеран. — Мені повезло, що попав в артилерію. Піхоті вижити було важче.
День Перемоги ветеран зустрів у Відні, столиці Австрії. Та на цьому військова служба не завершилася, ще понад рік Микола Федорович ніс службу в Ірані. А завершив військову дорогу рядовий Пахольчук у Білорусі, де до травня 1948-го Микола Федорович з побратимами працювали на відбудові аеродрому «Барановичі».
Повернувшись у рідний Незвір, Микола Пахольчук застав гнітючу картину: від хати залишилося лише згарище, а старенькі батьки мешкали у викопаній землянці. Нелегко жилося у повоєнний період, коли організовували колгоспи.
В сусідніх Боровичах Маневицького району знайшов собі дружину Глафіру Минівну, з котрою народили та виховали двоє доньок.
Все життя пропрацював ветеран у колгоспі, спочатку у будівельній бригаді, пізніше – сторожем.
Нині Микола Федорович вже два десятки літ проживає після смерті дружини у дочки Ніни в Лукові. 25 травня ветерану виповниться 98 років.
Тож хай благословить Бог довголіттям героїв минулої війни, бо поки живуть ветерани, доти живе правдива історія тих далеких та грізних подій.